Отже, місце події: Україна, Одеська область, смт Комінтернівське, проспект 40-річчя Визволення. Час події: близько 15 години. Коротка характеристика події: урочистості з нагоди відкриття меморіального комплексу жертвам Голодомору. Більш конкретна характеристика: формування колони учасників. Так от, у колону шикуються працівники райдержадміністрації, мешканці району, гості з усієї Одещини, обласне керівництво тощо. Попереду – діти, за ними – ті, хто брав безпосередню участь у будівництві комплексу. Принаймні так мало би бути за усіма відомими логіками, чи то жіночими, чи то чоловічими. Однак… Як Пилип з конопель, або, як кажуть сусіди-росіяни, «откуда ни возьмись», - у першому ряду колони з’являється голова Комінтернівської районної ради Дмитро Макосій. Як співав колись один чоловік: «Не сіло, не впало, по небу пливло». Він – про НЛО, а ми – про Дмитра Івановича.
«М-да», - подумалося тієї миті, але мозок, непідвладний ніяким емоціям, продовжував працювати і, мов у лихоманці, гарячково згадувати, яким боком керівництво райради до пам’ятного комплексу… Капосна сіра речовина, наче черства комп’ютерна програма, почала видавати інформацію, суть якої зводилися до простого: ніяким… Довелося «задати пошук» у ще одному напрямку: можливо, райрада перерахувала кошти на його спорудження, як, наприклад, учні шкіл району або працівники різноманітних установ та організацій. Ні, від райради не надійшло ані копійки, з чого випливає, що наші учні і пенсіонери живуть куди краще, ніж керівництво районної ради. Біда! Та ще й та підступна пам’ять з якогось дива нагадує щось про скарги, писані у Кабінет міністрів щодо неприпустимості будівництва меморіального комплексу… М-да…
Коли на сцену запросили почесних гостей Комінтернівщини та оргкомітет, «во первых рядах» знову з’явилося знайоме обличчя. Чи стояв там Дмитро Макосій як почесний гість нашого району, чи як людина, котра будувала комплекс, достеменно встановити не вдалося. Натомість люди на площі чомусь почали згадувати байку про вола і муху, що теж орала. Ще частіше звідусіль чулося слово «совість».
Що ж, Бог розсудить. А нам лишається тільки оте здивоване: «М-да…». P.S. Коли верстався номер, у світ вийшов черговий випуск газети «Слава хлібороба», в якому з безапеляційністю, гідною здивування, стверджується: «…за достовірними даними, наш район в страшні 1932-1933 роки не так трагічно постраждав, і ніхто тут від голоду не вмер». Хотілось би поцікавитися, звідки взялися ці «достовірні дані», якщо з Одеського обласного державного архіву фактично всі матеріали, датовані 1932-1933 роками, було вилучено (щоправда, є сумніви, що редакція газети взагалі не цікавилася архівними документами)? Звідки взялися ці «дані», якщо свідчення очевидців тих подій говорять зовсім про інше? Чи опитали Ви, шановні, старожилів нашого району, чи поцікавилися у них, що вони їли у ті роки і якою є на смак протухла конина? Чимало наших земляків можуть назвати Вам прізвища родин, котрі повністю вимерли у роки Голодомору у нашому, Комінтернівському, районі. Наші односельці пам’ятають, як у землю закопували ще живих, знесилених від голоду людей. Вони все пам’ятають, і хто має вуха, той почує... Євгенія ГЕНОВА.
|
