Я піду в далекі гори…

Піду і чомусь не дуже захочу повернутися. Принаймні у найближчі сто років точно. Такі думки з’являються у туриста, коли він, подолавши декількасот метрів досить крутого підйому і, остаточно втрачаючи голову від однаковісіньких на перший погляд буків і грабів, нарешті вийде на простору галявину посеред лісу. Солоний піт, біль у ногах, таємне бажання кинути чимось важким у невтомного місцевого екскурсовода та малодушні думки про повернення назад, - всі ці прикрощі безслідно зникають, розчиняючись у рожевому серпанку навколишніх гір.
Описувати закарпатські пейзажі – річ марна. Можу хіба що запропонувати цитату з творчості Харукі Муракамі, котрий якось досить вдало описав далекі від нас гори Хоккайдо: «Гори живуть. Вони змінюються до невпізнання залежно від кута зору, пори року і настрою спостерігача. Отже, треба запам’ятати найголовніше: дивлячись на гори, ми завжди можемо схопити лише невеличку частину того, чим вони є насправді». І це – правда. Сьогодні гори зелені, оповиті рожевим туманом (насправді рожевим – це не поетичний зворот), а вже буквально завтра вони стають золотими, і то лише для того, щоб позавтра стати яскраво-червоними з коричневим відтінком. Не знаю, які вони зараз, але тиждень тому були мідно-червоні у золотих оторочках із зеленими вкрапленнями та голубувато-білими верхівками (на полонинах випав сніг). Додайте до цього квіти у м’яких травах (тільки не питайте їх назви) та безліч грибів – як їстівних, так і отруйних, але все одно дуже красивих, і ви отримаєте ду-у-же бліду подобу закарпатської природи. Ясна річ, чисте повітря, від якого мешканців Причорномор’я цілком серйозно лікують перші декілька днів (поки пройде процес адаптації), - це теж випробування не з легких, бо легені просто божеволіють від відсутності таких рідних вихлопних газів і різної іншої гидоти. Закарпатці дивляться на нас із співчуттям, старанно приховуючи посмішку…
А ще у лісах запросто можна побачити білку – не таку, як у нас, - їхня білочка має червонясто-коричневе хутро, величезний пухнастий хвіст і китички у вухах. Вона спокійнісінько гризтиме букові горішки, роблячи вигляд, що ви їй абсолютно байдужі, але лише до тих пір, поки у вас зовсім не затерпне нога – як тільки невдаха-турист зробить щонайменший рух, білочка миттєво опиниться у самому верховітті, де її важко помітити. Зрозуміло, що побачити звірка можна лише тоді, коли поруч немає галасливого натовпу численних любителів природи. Ще у лісі можна побачити дуже гарних ящірок – чорних, із яскравими жовтими плямками, а також сліди ратиць справжніх диких кабанів. Утім, слава Богу, що лише сліди. Кажуть, гірше від самиці кабана може бути лише самиця з поросятами…
Все це ви можете побачити, коли не злякаєтеся і підете у ліс самі. Лише так ви почуєте ліс, трішки оглухнете від незвичної лісової тиші і закохаєтеся у цей край назавжди. По секрету можу сказати (як нині модно говорити: ексклюзив, лише для читачів «Тижня»): ліс починається лише там, де на деревах закінчуються написи «Тут був Вася» (визначення автора). Якщо вірити цим написам, вирізаним ножами у корі столітніх дерев, деякі з них були зроблені понад сорок років тому: можливо, «писаки» вже давно забули про свої «шедеври», але дуби не забувають нічого… До речі, лише у Карпатах росте так багато дерев цінної твердої породи – буків, грабів і дубів –у інших лісах Європи такої природної скарбниці немає.
А ось якщо ви поїдете у «справжні» гори – на висоту понад 1000 метрів,- то піти самотою у ліс навряд чи наважитеся. На такій солідній височині ростуть в основному темно-зелені смереки, котрі здалеку здаються чорними і сягають просто неймовірної висоти. У цих лісах водяться благородні олені, косулі, рисі, вовки і навіть ведмеді-мігранти. Місцеві жителі залюбки пояснюють, що, в принципі, мені у ліс можна йти не боячись: рись на жінок ніколи не нападає (собі дорожче, бо жінки набагато агресивніші), а вовк дуже боїться… мокрих штанів. Оскільки при зустрічі з сіроманцем штани навряд чи залишаться сухими, то тікатиме він від вас щодуху…
Сміх сміхом, але мешканці навколишніх сіл на ніч ніколи не лишають собак прив’язаними – в іншому випадку на ранок ризикують знайти від домашнього улюбленця лише нашийник – на жаль, вовки є частими гостями в обійстях верховинців. Декілька місяців тому, - розповідають місцеві, - в одному з гірських сіл застрелили 70-кілограмового вовка. А не так давно сіренький забрів на обійстя в іншому селі, де напав на молодого господаря будинку – на щастя, на допомогу хлопцеві прийшов його гість, тож удвох вони ледве відбилися від лісового нападника. Чабани також частенько не дораховуються овечок через вовків, які «завдяки» варварському винищенню людьми косуль і оленів не мають нічого кращого, як нападати на домашніх тварин місцевих жителів.
Коли ви подолаєте чималу висоту, піднявшись через чотири гірські перевали: Уклинський, Гукливий, Воловецький та Міжгірський, - то зможете донесхочу насолодитися неземним видовищем – високогірним озером Синевир, котре розташувалося у гірській впадині на висоті 989 м над рівнем моря. Озеро має площу близько 40 га, глибину 18 м (донедавна – 22 м) і просто неймовірно красиве. Між іншим, як не дивно, воно ще й чисте: тут навіть водиться озерна форель. Безумовно, все це не просто так, а тому, що ця територія є національним парком, де заборонено полювати і ловити будь-що. Про утворення озера існує чимало красивих і романтичних легенд, одну з яких, так і бути, читачі «Тижня» дізнаються просто зараз (всі інші почуєте, коли не пошкодуєте зусиль і 3-х гривень за вхід). Так ось, колись давно-давно жив на горі багатий пан, у котрого було безліч овець. Якось вовки вкрали декілька овечок в одній з незліченних отар, і жорстокий пан наказав своїм слугам забити чабана до смерті, що вони й зробили. А у чабана залишилися дружина і маленька донечка, котра з кожним роком ставала все гарнішою і гарнішою. Якось дівчинуз незвичним ім’ям Синь, помітив молодий син пана, який не встояв перед її неземною красою і закохався у бідну наймичку. Сирота теж не залишилася байдужою до привітного й щирого парубка на ймення Вир, і їх серця назавжди поєдналися у безмежній любові. Минав час, і Синь відчула, що вагітна. Порадившись із коханою, Вир вирішив розповісти про їх кохання своєму батькові, сподіваючись, що той не відмовить їм у праві на щастя. Однак сердитий пан, почувши цю звістку, прокляв дівчину і наказав слугам забити її камінням. Коли Синь була одна на галявині, панські наймити скотили донизу величезні каменюки, котрі розчавили прекрасну молоду жінку разом з її ненародженим дитям. Вир, на очах якого сталася ця трагедія, недовго страждав: він видерся на найвищу смереку і кинувся вниз на каміння, розбившись поряд із коханою… Коли люди дізналися про страшний злочин пана, вони прокляли те місце, сказавши: «Най западеться ця земля». І сталося за їхніми словами: земля запалася, а утворена котловина заповнилася слізьми місцевих мешканців, котрі назвали нове озеро на честь закоханих – Синевир.
Кожна красива місцина, кожна річка чи водоспад мають свої, не менш захоплюючі і романтичні історії, котрі створила багата фантазія закарпатців. Все це варто почути і побачити, аби зрозуміти, що життя – зовсім непогана штука.

Романтика середньовічних мурів

На Закарпатті є 13 стародавніх замків, однак лише двоє з них перебувають у більш-менш нормальному стані і є національними пам’ятками архітектури – Ужгородський та Мукачівський замок Паланок. Останній височіє на пагорбі вулканічного походження заввишки 68 метрів і нараховує понад тисячу років. За всю свою історію замок був узятий лише двічі, і обидва рази – завдяки брехні та зраді. Наприклад, у 1241 році замок оточила шістдесятитисячна татаро-монгольська орда хана Батия – вона двічі брала Паланок в облогу, і двічі йшла ні з чим. Та й чому дивуватися: товщина замкових мурів досягає 6 метрів, а внутрішніх приміщень – понад 10.
Одного разу ворогам пощастило більше: завдяки зраді одного з місцевих жителів, вони отруїли воду у 86-метровому колодязі і без перешкод підкорили замок. У ХVІІ столітті Паланок три роки героїчно оборонявся від нападників під керівництвом прекрасної жінки – матері останнього трансільванського князя Ференца Ракоці ІІ, героя визвольної боротьби угорського народу проти Австрії. Ілона Зріні була настільки прекрасною, що коли вона вийшла одного разу на бастіон, аби подивитися, як іде бій, вороги на декілька годин припинили наступ, зачаровані її вродою. Втім, це не завадило їм заволодіти замком шляхом підлого обману… До речі, Ілона Зріні була удостоєна спеціальної султанської грамоти – атнаме. Це єдина нагорода жінки в історії Туреччини аж до сьогоднішнього дня.
Кажуть, дух свободи витає попід химерними стелями замкових покоїв, яких нікому і ніколи не вдалося завоювати у чесний спосіб. Хоча понад 120 років тут була австрійська тюрма, і з неї не зміг утекти жоден в’язень. Всі охочі і зараз можуть відвідати камеру тортур і вдихнути зловіще повітря темних коридорів, що й досі зберігають у своїй пам’яті розпачливі крики нещасних політичних в’язнів, які прагнули звільнитися від панування Австрії… Між іншим, сусідні двері ведуть до зали, де нині вінчають молодят. Гм, символічно… Але так романтично, чи не правда?

Природні ліки

Якщо запаморочливо чисте і романтичне повітря Закарпаття ще не вилікувало вас від усіх болячок і прикростей (як не дивно, буває і таке, але рідко: як правило,цього цілком досить), то за вас уже візьмуться незчисленні джерела лікувальних вод. Їх тут дуже багато, і всі вони ну просто суперкорисні – пий, допоки не одужаєш. Але пити треба з розумом: самолікування найчастіше закінчується не дуже добре для горе-лікаря. Б’ють тут джерела «Поляни квасової», «Поляни купелі», «Лужанської» і безлічі інших вод, які ми бачимо лише у пластикових пляшках. До речі, корисною вважається лише та вода, яку розливають у пляшки не далі як у ста метрах від джерела.
Певно, що просто так набрати у долоні життєдайної водички вам не вдасться: всі джерела належать різноманітним ВАТ і ТОВ, але якщо вам дуже вже кортить, то можете попроситися до місцевих жителів у хату. Скажімо, у селі Солочин Свалявського району «Лужанська» водичка тече простісінько з кранів, як у нас прісна. Загалом усі закарпатці п’ють мінеральну воду без будь-яких застережень, як столову, - мабуть, звикли. А ще кожен закарпатець з гордістю розкаже вам, що слава про їх цілющі джерела розповсюджувалася уже у ХV столітті, а їх пращури у селі Поляна (заснована в ХІ столітті) з незапам’ятних часів викопували біля джерел ями і купалися у водичці, лікуючи усілякі ревматизми та інші хворощі. Допомагало дуже добре, а водичку так і назвали: «Поляна купель».
А от, скажімо, у санаторії «Карпати» поблизу Чиннадійового б’є джерело краси і молодості: вода, багата на мінерали та гліцерин, допомагає лисим чоловікам знову стати кучерявими, а веснянкуватим жінкам – білолицими. А загалом усім – стати молодими і страшенно красивими. Головне, кажуть, не переборщити з купанням: після повернення додому рідні можуть не впізнати, і тоді торби з сувенірами доведеться тягти від вокзалу на власній спині. Якщо ж серйозно, то володар закарпатських земель у ХІХ столітті граф Шенборн недарма збудував тут свій мисливський палац: його коханки щоранку купалися у цілющому джерелі.
Угорське селище Берегове має інше багатство: термальне джерело-гейзер. Температура сірко-водневої води у будь-яку пору року становить 35 0С. Купаються тут і влітку, і взимку, і, скажу я вам, мої шановні читачі, відчуття після купання у цій водичці – просто надзвичайне (особливо, коли виходиш із басейну на свіжесеньке жовтневе повітря, що навряд чи прогрілося до 10 ступенів…). Насправді жартую, наперед заздрячи тим, хто скупається у термальному джерелі вперше. Щоб ви знали: ця вода лікує від 37 захворювань, і аналогічні за мінеральним складом джерела є лише у Новій Зеландії, Ісландії та Південному Сахаліні. Якщо найближчим часом ви не плануєте відрядження у ці неблизькі землі, поспішайте у Берегове: вартість входу у басейн складає 12 гривень. Скупатися у теплій водичці треба щонайменше тричі, аби ефект був відчутним. До слова: під час купання почула польську, німецьку і, очевидно, угорську мови: так що поспішайте (їй-же Богу, закарпатці не заплатили мені за цю рекламу жодної копійки).
Якщо вірите у Бога, то на Закарпатті можна полікуватися і духовно: тут є безліч монастирів і церков різноманітних віросповідань і різного віку: тутешні храми нараховують від декількох сотень до п’яти-шести років. Є тут і справжні чудеса: наприклад, у Чиннадіївському греко-католицькому храмі зберігається чудесне явище Господньої волі. У 2002 році мукачівські лісоруби, зрубавши столітнього бука, заходилися його розпилювати, але в одному місці бензопила зламалася. Наступного дня взяли іншу, але у тому ж місці і вона зламалася. Плюнувши на це діло, робітники вирішили викинути ту частину стовбура, котрий мав у обхваті один метр. І коли деревина упала на землю, то сталося чудо: стовбур розколовся на дві рівні частини, і на кожній з них був чіткий відбиток хреста. Відбиток на три ступні холодніший за дерево, а нещодавно з нього почали витікати сльози. Доступ до цього дива вільний: кожен прочанин може доторкнутися до нерукотворного хреста, прилучившися до святості і Божої благодаті.

Йой, вуйку…

На Закарпатській землі живуть представники понад 70 національностей, котрі розмовляють на різноманітних мовах і ходять до десятків різних церков. Однак жодного випадку ворожнечі та нетерпимості тут ніколи не було. У Сваляві, наприклад, на одній площі знаходяться католицький і православний храми, і прочани ніколи нічого не ділили між собою, подаючи тим самим приклад справжньої любові і смирення.
Найбільше на території Закарпаття мешкає русинів (корінне населення області, прямі нащадки племені білих хорватів), угорців, словаків, поляків та ромале. А от з мовами тут робиться щось надзвичайне: мешканець, скажімо, Свалявського району, де в основному мешкають русини, нізащо не зрозуміє мешканця Береговського району, де компактно проживають угорці, і навряд чи просто порозуміється з жителем Перечинського району, що межує зі Словаччиною. І всі ці три райони розташовані поруч! «Отут за горою – Словаччина, а он там – Угорщина, а ото трохи далі – вже Румунія», - розкажуть вам під час екскурсії Закарпатською областю, яка знаходиться у самісінькому серці Європи. Але розкажуть все це вам – не повірите – російською мовою. Як не дивно, школи тут наполовину, а то й більше, російські, музику слухають російську, з гостями спілкуються російською, газети обласні тут теж на добру половину російськомовні. Насправді русинська мова є дуже близькою до української (дехто з учених вважає її діалектом української, дехто – окремою слов’янською мовою), і аж ніяк не схожа на російську, однак угорці і словаки, русини і ромале здебільшого спілкуватимуться з вами саме «на общепонятном». У книгарнях Ужгорода і Мукачевого годі вполювати українську книгу: на моє запитання, якою ж мовою читають закарпатці, продавчині відповідали ламаною російською: «На руськом всьо читають». До речі, вийти на контакт зі старожилами закарпатських сіл практично неможливо, тож після декількох спроб авторка цього нарису облишила свій безплідний намір: зрозуміти колоритний коктейль з русинських, угорських і словацьких слів – годі.

Життя-буття

Живуть люди на Закарпатті в охайних будиночках з характерними чотирискатними дахами та обов’язковими квітниками. Ще одна особливість – на вікнах та балконах у горщиках до самісіньких морозів цвіте герань. Ну і ще одна ознака справжньої європейськості закарпатців є відсутність сміття на вулицях. Ні, там не стоять на кожному кроці урни – там просто не смітять, тож такі рідні і милі нашому серцю обгортки від морозива та чипсів, а також любі пластикові пляшки тут чітко позначають межі туристичних комплексів, санаторіїв та баз відпочинку. Місцеві на вулицях не смітять.
Вулиці і вулички у Мукачевому та Ужгороді так само охайні і прибрані, всюди висаджені газони і квіти. Звісно, на околицях та промзонах не так гарно, як у центрі, але і там цілком спокійно можна ходити, не ризикуючи щосекунди кудись вступити.
Життя тут тече неспішно, вузенькими вуличками, вимощеними бруківкою (тут її, принаймні, поки що, не зривають, як в Одесі), так і хочеться гуляти, а у затишних кафе вас пригостять такою кавою, що ви вже ніколи не будете пити розчинне неподобство із супермаркетів. Ціни в тутешніх ресторанчиках здивують дуже приємно: горнятко свіжої, запашної (і натуральної, о Боже, натуральної!) кави коштує 1,2 грн., такою ж є вартість смачнющих тістечок: гривня двадцять, гривня двадцять п’ять… Якщо вже заговорили про їжу, то вартість ситного обіду у гірських колибах складає приблизно 25-30 гривень (можна і дешевше). На ці гроші вам подадуть чималі порції національних страв: форелеву юшку, банош, крученики по-закарпатськи, баранину у всіх можливих і неможливих варіантах, млинці з чорникою, бендерики з салом… Ех, краще і не продовжувати… Все це – біля справжнього вогнища, в оточенні предметів старовини та під звуки трембіти.

Що далі в ліс, то… менше лісу

Серед буків і смерек, біля гомінких гірських річок і річечок живуть, напевно, найщасливіші люди на землі. Вийдеш з хати – ліс навколо, річки, а, значить, риба, звірі, гриби та ягоди. Що ще треба? І простою легендою видаються розповіді про те, що річку у Воловецькому районі називають Чорною, бо вона забрала багато життів робітників, і з недовірою сприймаєш розповіді про те, що ось ця лагідна річечка, що несе свої грайливі неглибокі води через усе Закарпаття і має назву Латориця, якихось п’ять років тому знесла чимало будинків і наробила людям великого лиха. І все то не через стихію. Все то має одну причину: ліс у Закарпатті рубають, і рубають так, що скоро гори будуть зовсім лисі. В одній з обласних газет нещодавно вийшла стаття з сумовито-жартівливою назвою: «Сенсація: Закарпаття перетворюється на джунглі». Підставою для жартів стала інформація, котру місцевий журналіст отримав у обласному статуправлінні: виявляється, станом на 1955 рік в області землі держлісфонду займали 533,6 тис. га, у 1990 площа держзапасу та лісових організацій складала 557,9 тис. га, а станом на 1 січня 2006 року ліси та лісовкриті площі займали 723,9 тис. га. Виходить, що територія Закарпаття поступово заростає лісами? Насправді вся заковика криється у облудливих чиновницьких формулюваннях: «держлісфонд» у 55-му та «лісовкриті площі» у 2006-му – то дві великі різниці, як кажуть у нас. Бачила я ті «лісовкриті площі» - це непролазний чагарник, котрий виріс на місці зрубаного лісу, і тут уже навряд чи виростуть дерева – вся земля загиджена гниючими останками неприбраного гілля та хімікатами. А гори і правда лисіють – видовище справжнього лісного кладовища, де тихенько помирають столітні дуби і гниють тонни непотрібного бізнесменам гілля – не для людей зі слабкою психікою. Ось лише один факт, зафіксований Ужгородською прокуратурою: протягом 2006-2007 років одне з підприємств незаконно вивезло за кордон понад 4000 кубометрів лісоматеріалів на суму понад 2 млн. грн. А скільки їх, незафіксованих і «непомічених»?
«Нещодавно з лісу заборонили вивозити «кругляк», - розповідає місцевий житель Василь, – так бізнесмени поставили у лісі пилорами і тепер вивозять дошки». Хоча «кругляк» теж вивозять – якось у лісі авторка статті особисто нарахувала п’ять вантажівок, що вивозили ліс. Можливо, санкціоновано… Раніше дозволи на вирубку лісу давали органи місцевого самоврядування і райдержадміністрації, але віднедавна цю функцію перебрала на себе облдержадміністрація. Тож що і хто тепер рубає у закарпатських лісах, не знає навіть місцева влада. Як правило, після себе бізнесмени нічого не саджають. Іноді молодняк висаджують лісництва, але які там у них кошти. Та й контроль тут якось не дуже…
Натомість мешканець практично кожного села без запинки назве вам перелік видатних осіб, котрі бувають у його селі і відпочивають тут щороку. Тут після напружених буднів оздоровлюються усі: політики, владоможці, співаки, актори, іноземці… Всі хвалять природу, змінюють один одного на високих посадах, але діла до того, що цій природі залишилося уже недовго, нікому немає. Тож і ставляться закарпатці до всіх влад і держав спокійно: були під угорцями, австріяками, чехами, словаками, «совєтами», тепер от у незалежній Україні – але різниці особливої не бачать. Русини і гуцули, бойки і верховинці живуть так, як і раніше – без особливої надії на позитивні зміни.
А от мешканці села Солочин мають неабияку «вигоду» від того, що живуть у прекрасних горах: фактично всі землі там уже скуплено чи орендовано, так що незабаром місцевим уже не буди куди піти по гриби. Та що там говорити: одного разу у лісі ваша покірна слуга добряче заблукала. Ні, не у лісових хащах, а серед незліченних парканів з колючого дроту: насилу знайшла стежку, щоб вийти з уже приватного лісу. Якось екскурсовод пані Галина розповіла, що у 1938 році мешканці довколишніх сіл повстали проти чехів, аби їм виділили місця для пасовиськ. Тоді у сутичках з жандармами загинули близько 60 чоловік, але пасовиська влада виділила. Зараз же пасти корівок породи «Карпатська бура» людям практично ніде: на їхніх пасовиськах ведеться будівництво затишних будиночків. Без крові і жандармів, так би мовити…

Як Вам живеться, емігрантко…

У долинах люди живуть більш-менш пристойно: тут є санаторії, які годують цілі села. Одні працюють у санаторіях, інші проводять екскурсії, треті продають сувеніри, четверті тримають кафе, п’яті працюють на таксі. Набагато гірші справи у горах: роботи там немає, на городі виростити добрий урожай годі: ось вам і «помірно-континентальний із суворою зимою». На висоті 1000 метрів потроху вирощують кукурудзу і картоплю, косять сіно і випасають овець. Однак прожити тут дуже важко, тож всі, хто має хоч трохи сили, їдуть на заробітки. Будинки заробітчан відразу видно: двоповерхові, оригінальної архітектури, але обов’язково з елементами національного мистецтва, у гаражі – новенькі іномарки. Господарі здебільшого за кордоном, а якщо не на заробітках, то… у лікарнях. Система життя тут така: дев’ять місяців працюємо, три – лежимо у лікарні. Середній вік смертності двоякий: або 80, або 40-50 років.
«Де найчастіше працювати доводилося?» - питаюся у пана Івана з Іршавщини, котрий нині прямує на заробітки до Одеси. «Найчастіше працював у Петербурзі», - відповідає він. Заробляв непогано – до двох тисяч доларів на місяць, але здоров’я зіпсував добряче. Та найважче не це – пітерці збиткуються з дурних «хохлів» на всю широту свої щирої душі, міліція б’є до втрати свідомості, причому зазвичай просто так – для розваги, бо ж кому поскаржиться заробітчанин? «Навіть у магазин за хлібом вийти боїшся – не життя, а каторга», - розповідає чоловік.
Дмитро зі Свалявщини, який нині вже постійно і легально мешкає у Празі, де працює в піцерії, розповідає, що в Чехії жити нелегально теж не мед, однак з часом, коли вивчиш мову, жити можна. «Тепер я уже громадянин Чехії, мову знаю добре, тож живеться нормально. Але спочатку дуже важко було», - розказує новоспечений чех.
У селах Воловеччини та Міжгірщини (висота – понад 1000 метрів над рівнем моря) ситуація, мабуть, нагадує, часи війни: на вулицях видно в основному дідів, немолодих жінок і дітей. Усе населення миє підлоги, виховує чужих дітей, кладе камінь, мурує паркани та (чого гріха таїти?) розважає чужоземних чоловіків за сотні кілометрів звідси. Закарпаття фактично вимирає. Поступово і непомітно, але з карти зникають села, зникають люди, а ті, хто не зникає, понад усе на світі прагне зникнути, прагне вирватися із злиднів і нестатків.
Є у цих селах, як правило, вулиця Визволення. З іронією питаю: від кого? І справді: від кого? Їх визволяли від Австрії, від Угорщини, від Румунії, від Чехії, від Німеччини, від СРСР… Але покращення життя їм не принесла жодна влада. «Мама розповідала, що малою ходила через гору у Словаччину няньчити дитинку у словацькій сім’ї. Тим і заробляла. Тепер я їжджу до Угорщини заробляти, і сини мої їздять, і їх діти їздитимуть», - розповідає пані Галина зі Свалявщини. А діти тим часом ростуть без батьків. Сім’ї заробітчан нерідко розпадаються, але що поробиш: роботи тут немає. «У радянські часи в Сваляві були завод «Електрон», хімкомбінат, лісокомбінат, де працювали декілька тисяч людей. Зараз вони закриті. У Воловцю теж працював філіал заводу «Електрон» - там працювали п’ять тисяч робітників. Нині він теж не працює», - розповідає пан Василь з села Поляна.

І трохи гумору…

Та й правда, що його сумувати? Глядиш, і зглянеться хтось над Закарпаттям, почувши їх веселий сміх, адже у почутті гумору тут не поступаються одеситам. Ось, наприклад, музей-корчма в Ужгороді. Називається «Деца у нотаря», себто «Сто грамів у нотаріуса». Все розповідати не буду, але зазначу, що є тут судно пірата Френсіса Дрейка, котрий насправді був родом з Дравців, і звали його Ферк. Є і кладовище, на якому покояться невідомий п’яниця, нечесний офіціант, деякі партії після виборів 2006 року, ідеали Майдану, а також не в міру допитливий журналіст… Ще тут є підвал, в якому у буремні роки початку ХХ століття переховувалися В.І. Ульянов (Ленін) разом з Іннесою Арманд від переслідувань Н.К. Крупської. А ще такий собі мотузок, котрий насправді є циганським баронметром (це не помилка, таки бароНметр). Прикмети у баронметра такі: мотуз махаєся – вітер, мотуз сухий – тепло, мотуз мокрий – дощ, мотуза не видно – туман, мотуз твердий – мороз, мотуз має тінь – сонце, мотуз не має тіні – хмарна ніч, мотуз двоїться – Вам уже добре за будь-якої погоди, мотуз махаєся – то Ви махаєтеся, а не мотуз.
Ось так. Кажуть, коли у людей уже немає чого брати, вони сміються. Але у закарпатців є що брати: гостинність, чемність, веселий характер, щирість, охайність і, звичайно, поки що доступні природні ліки, ліс і гори.
Як правило, наприкінці розумних і не дуже статей прийнято робити поважні висновки. Пропоную такий: цінуймо, шановні, те, що у нас є, бо не так уже й далеко від нас люди не мають і десятої долі того, що маємо ми. Закарпатці живуть куди бідніше, і перспектив у них куди менше, але їхні діти не ламають рідкісних у тих місцях гойдалок і не викидають під ноги пляшки з-під «Кока-коли». Такий ось висновок.

Євгенія ГЕНОВА.