Пані Ларисо, як водиться, почнемо з початку. Коли Ваші рідні зрозуміли, що Ви будете малювати? Чи пам’ятаєте свої дитячі відчуття, коли на світ з’являлися перші малюнки? Що це було?

У п'ятому класі на мої малюнки звернув увагу вчитель малювання Кондрацький Василь Іванович. Він поговорив з батьками і запросив відвідувати гурток образотворчого мистецтва. Мій тато сам дуже любив малювати, і стати художником було його нереалізованою мрією дитинства, тому, звичайно, він і мама у всьому сприяли моєму новому захопленню. До цього я мріяла стати математиком, радистом на кораблі, лікарем. Але, як тільки почала відвідувати гурток, відчула, що це дуже складний, неосягненний, але мій шлях. З тих перших уроків запам'яталась розмова про один з моїх пейзажів, який мені здавався досить правдивим, але який різко розкритикував учитель. Випав перший сніг, він був дуже чистий, білий-білий, я його намалювала білою фарбою. Ми довго сперечалися того вечора з Василем Івановичем, тому що він ніяк не міг переконати вперту ученицю в тому, що білий сніг має безліч відтінків, і тому його не можна малювати просто білилами.
Взагалі це був чудовий час, наш учитель був людиною освіченою і захопленою своєю справою, і тому запалював наші дитячі серця любов'ю до прекрасного, до мистецтва. А першу творчу насолоду я відчула, коли до батька в лісництво приїхали на практику студенти Саша і Сільва. Вони у свій вільний час зі мною, п’ятирічною, назбирали біля хати каштанів, жолудів, шишок і зробили смішних лісовичків, сов, коників. Це було справжнє дитяче щастя! А ще – незабутні зимові вечори, коли ми разом з бабцею Марією ткали яскраві буковинські килими…

Коли зрозуміли, що у Вас щось виходить? Рішення займатися живописом професійно прийшло «само собою» чи були якісь вагання?

Як тільки я більше познайомилася з образотворчим мистецтвом, то вже більше ні про що не могла думати, згодна була піти на край світу, аби лише навчитись малювати професійно.
Як гуртківці ми брали участь у районних та обласних конкурсах, були перші нагороди і публікації про нас, і це остаточно переконало батьків у серйозності моїх намірів.

Хто були Ваші перші викладачі? Пам’ятаєте їх настанови?

Наступним етапом став перший рік навчання у художній школі, де моїм викладачем був Євген Борисович, а також паралельно в заочному Московському народному університеті мистецтв (адресу знайшла в журналі «Юний художник»). А далі – вступ до Одеського художнього училища ім. Грекова. Основні викладачі – Полнобродський В.Г. та Путейко В.Г., останній вів нас аж до випуску і заклав фундамент академічного живопису та малюнку. Потім продовжувала навчання в Одеському педагогічному інституті ім. К.Д. Ушинського. Найбільше запам'яталися заняття з Міголатьєвою Н.О., Серпіоновою Е.Н., Рудаковим В., Желтомірською Н.Є. Ще був рік навчання в Одеській художній академії у Ореста Володимировича Слешинського (живопис) та Волошинова Олега Васильовича (малюнок). Це був дуже плідний і продуктивний рік, він дуже багато дав мені для становлення. Володимир Григорович Путейко вчив нас бути чесними перед людьми і перед собою, і ще говорив, що «трішечки великого чоловіка чи геніальний твір від бездарного відрізняє те саме «трішечки».

Яка з Ваших «дорослих» робіт була першою – і яка її подальша доля?

Одна з перших, дійсно схожа на мої наступні роботи, творча праця – це дипломна робота на худграфі, що мала назву «Дорога до храму». Ліва частина триптиху – «Художник» - зберігається у фондах інституту, а повний варіант, тобто всі три роботи триптиху подарований НВО ім. В. Чорновола м. Южного.

Якими були кроки становлення і утвердження в царині українського живопису?

Перша повна виставка живопису і графіки «Барви рідного краю» відбулася у 1995 році в НВО ім. В. Чорновола. Потім були польські пленери, організація та участь у пленері до 20-ти річчя Южного. У 2000-му році в музеї західного та східного мистецтва відбулася дуже важлива для мене виставка «Дорога до сонця». Знайомство та дружба з мистецтвознавцями Сауленко Л.Л. та Островським В.І. досі сприяє моєму професійному розвиткові. 2001-го року відбулася моя персональна виставка у Петрозаводську (Карелія). Там я познайомилася з представниками творчої інтелігенції міста і вперше серйозно замислилася над питанням української історії, мови і власного самовизначення.
Взагалі, дуже важко назвати якусь окрему виставку чи участь у спільних, бо кожна з них важлива у творчому становленні. Але хотілось би подякувати директору галереї «Ракурс» Сергію Брайку за пленери на Дністрі, незабутні бакотські скельні монастирі, а також клубові творчої інтелігенції, який очолює Тарас Прокопечко. Він розширив географію виставок не тільки моїх картин, але і багатьох інших художників.
Надзвичайно відповідальною для мене була виставка у місті Львів, у музеї історії і релігії, і дуже приємно, що це місто з багатими художніми традиціями тепло прийняло мою творчість.

Мабуть, серед полотен є й улюблені. Поділіться секретом: які з цих «дітей» є найдорожчими і чому?

Дійсно, роботи, як і діти, різні. Найдорожчі – «В світлі любові», «Ангел-хранитель», «Мелодія степу», «Чекання» , «Ганна», «Спас», «Черешневий спогад», «Свято». Чому саме ці, важко сказати, мабуть, вони пов'язані з найсвітлішими моментами життя.

Художники часто кажуть, що для того, аби перевірити правдивість своєї картини, її слід на один-два місяці відвернути до стінки, а потім спробувати подивитися на неї іншим поглядом. Чим відрізняються відчуття під час написання полотна і через деякий час? Буває так, що картину доводиться переробляти?

Коли пишеш картину, ти становиш з нею одне ціле, ти перебуваєш ніби всередині, і тому важко оцінити результат. А коли робота «відстоїться», можна тверезо проаналізувати результат, і якщо щось заважає – виправити.

Очевидно, що Ви маєте свій особливий стиль. Чи не могли б схарактеризувати його засади?

Мабуть, маю, але мені важко це сформулювати, тож краще процитую Володимира Островського, який характеризує мене як «художницю сучасної Одеської школи».

Якось український художник Василь Лопата сказав: «...правда життя і правда мистецтва – різні речі». Чи так це для Вас?

Так, це різні речі. Хоча мистецтво виростає з правди життя, але воно вбирає в себе найхарактерніше, виокремлює головне, відкидає зайве, і тоді народжується переконливий образ.

Як на Вашу думку: чи справедливим є твердження про те, що мистецтво повинне існувати лише заради себе самого, чи ж воно повинне мати якусь етичну функцію?

Я вважаю, що мистецтво має і естетичну, і етичну функції. Для мене обидві однаково важливі.

Коли працюєте, обмежуєте себе якимись часовими рамками, чи все залежить від натхнення?

Щастя – це коли працюєш без обмежень, тоді це політ поза межами часу і простору. Мабуть, це і є натхнення. Я маю багато обов'язків, як і всі, і тому не завжди можу вільно «літати»…

Цього року в Києві відбулася чергова виставка-ярмарок «Арт-Київ 2007», яку відвідали понад 40 тисяч поціновувачів мистецтва. Однак, за словами критиків, це ще ні про що не говорить: на Заході люди приходять на такі виставки, аби придбати картину, а у нас – подивитися. Чи приносить який-не-який дохід в Україні робота художника? Як гадаєте, сплеск зацікавлення українським живописом в українському ж таки суспільстві уже не за горами, чи доведеться ще почекати? Від чого це залежить? Яка роль художника у популяризації вітчизняного мистецтва, в тому числі його ж власних творів? Чи все відбувається так, як із порятунком потопаючих?..

У мене багато друзів – професійних художників, вони мають різний рівень достатку, але так було у всі часи і не тільки в Україні. Я – оптиміст, і тому вважаю, що український арт-ринок ще тільки формується, а тому на нас чекає покращення ситуації. Роль художника в популяризації вітчизняного мистецтва не остання, але це дуже серйозна справа, тут мають бути залучені професійні організатори, кошти, ЗМІ, система закладів освіти та культури. Тоді результати будуть вагоміші.

Едуард Мане колись сказав: «Показувати свої роботи – питання життя для художника». Чи важливими для художника є відгуки глядачів? Яку роль у творчому процесі відіграють члени Вашої родини?

Цілком згодна з Мане. Відгуки дуже важливі – це як реакція залу для музиканта. Члени моєї родини відіграють у творчому процесі дуже важливу роль, частіше за все вони першими бачать мої нові роботи, і перші відгуки я чую саме від них. Чоловік Геннадій і дочка Катя часто допомагають мені, особливо якщо робота пов'язана з комп'ютером.

Як би Ви могли коротенько схарактеризувати сучасний творчий процес в Україні (мається на увазі не лише живопис, а й література, музика тощо). Хто із сучасних митців є близьким Вам по духу?

Якщо дуже коротко, то він (себто процес) все-таки є! Приємно, що сьогодні одночасно співіснують різні напрямки у мистецтві. Близькі по духу мені Ніна Матвієнко, гурт «Мандри», Оксана Забужко, а з художників – Микола Прокопенко, Оксана Плісюк, представники творчого об’єднання «Мамай», Зоя Пасічна, Андрій Антонюк.

Якою, на Ваш погляд, є роль художника у суспільстві?

Художник – гармонізатор суспільства, його душа, так само, як і поет, духовний провідник, людина, котра об'єднує націю.

Мабуть, кожного українця потішила звістка про те, що Іван Марчук увійшов до списку ста геніїв сучасності. А кого б Ви могли назвати геніями українського живопису (чи скульптури)?

Мене ця новина, звичайно, потішила., а от назвати сучасних геніїв важко – гадаю, час покаже.

Зараз популярним є телепроект «Великі українці». Ви вже зробили свій вибір? Якщо не секрет, розкажіть про нього нашим читачам.

Князь Святослав, отаман Сірко, Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Стус, художники: Іван Тропінін, Михайло Бойчук, Федір Кричевський, Георгій Нарбут, кінорежисер Олександр Довженко.

Ви є одним з авторів проекту меморіального комплексу жертвам Голодомору та політичних репресій в Україні у селищі Комінтернівське. Комплекс вийшов дуже символічним. Розкажіть, будь ласка, докладніше про його приховані смисли.

Гранітна частина знаку, що складається із стилізованого серця і хреста, символізує розбиту душу, яку зігріває своїми крилами ангел. Все це є українськими народними архетипами. Ангел символізує духовну сутність, хрест – духовність простору, а його наскрізність підкреслює прорив до світла, надію на порятунок. Краплини на гранітному серці – це одночасно і сльози, і душі померлих, і зернини. Стелли по обидві сторони монументу є ніби продовженням крил ангела і зверху по формі нагадують колоски. Чаша у фонтані – символ скорботи, вона переповнена слізьми, пролитими за невідспіваними душами померлих. Ангел приймає невинно убієнні душі, нагадуючи про трагічні сторінки нашої історії, а дзвіниця навпроти пам’ятного знаку будитиме нашу свідомість.

Що для Вас Голодомор? Чи доводилося раніше працювати над висвітленням цієї теми?

Так, але не так серйозно і глибоко. Тепер я хочу цю тему розвинути в живописі та графіці. Що таке Голодомор для мене, я намагалася втілити в ескізах пам'ятного знаку. А ще в процесі роботи над пам'ятником у мене виникло багато нових запитань, на які я буду шукати відповіді.

Меморіальний комплекс відкрито й оцінено на найвищому державному рівні. Якою була реакція Президента України Віктора Ющенка, коли він побачив комплекс «наживо»?

Президент України високо оцінив нашу роботу, і це дуже приємно. Віктор Андрійович навіть пообіцяв прийти на відкриття моєї виставки в Києві.
Мене як одного з авторів радує те, що після відкриття пам'ятника до нас підходили жителі Комінтернівщини і дякували за роботу, дехто зі сльозами на очах. Я, в свою чергу, хочу подякувати всім, хто разом зі мною долучився до цієї справи: і Людмилі Ярославівні Прокопечко, яка змогла одухотворити й реалізувати цей проект, і потужному оргкомітету, і архітекторові Геннадію Олександровичу Тефтулу, й Іскієрдо Фраго Освальдо – майстрові художнього ковальства, який «окрилив» Скорботного Ангела, і молодому талановитому скульпторові Кліму Степанову.

Мабуть, мало хто краще за Вас знає, що передувало відкриттю пам’ятного комплексу. Важко було?

Так, проведена неймовірно важка, відповідальна робота, але це були спільні зусилля, і ми всі разом переживали за її результат.

Чи плануєте подальшу роботу над покращенням зовнішнього вигляду населених пунктів Комінтернівщини? Мабуть, уже є нові ідеї…

Чому б ні – із задоволенням! Ідеї, звичайно, є, але про них – уже іншим разом.

Щиро дякую за цікаву розмову.

Євгенія ГЕНОВА.