«Якось вітер зламав цю тую, і її ніхто не захотів купувати. Хворе дерево більше нікому не було потрібне, одначе я її вилікував, гарно підстриг, вона набула оригінальної, неповторної форми. Тепер тую хочуть придбати всі – але я відповідаю, що це дерево більше не продається…» - Петро Попілевич з гордістю гладить спіралеподібні гілки – ця туя, чия краса колись була понівечена вітром, нині стала його улюбленицею. А друзів, як відомо, не продають. Петро та Марина Попілевичі – професіонали «рослинної справи» з Нової Дофінівки, знані далеко за межами Комінтернівщини, адже чимало кам’яно-металевих споруд в Одесі буквально «ожило» внаслідок їх творчої роботи. Підприємство «Українські рослини» вже десять років плідно працює у поки що не досить розвиненій в Україні галузі – озелененні та ландшафтному дизайні. Фактично, подружжя Попілевичів було першовідкривачем, «піонером» у цій сфері: у середині дев’яностих такими речами, як озеленення і насадження декоративних рослин з усіх точок земної кулі було не надто популярним, та й зараз ця справа лише починає набирати обертів. Однак пан Петро переконаний: відчуття прекрасного і, в тім числі, розуміння необхідності озеленення, прийде до українців за деякий час, і цей процес уже починається: «Ще декілька років тому будівельні фірми, котрі здавали в експлуатацію багатоквартирні будинки, навіть і не думали влаштовувати біля них клумби, висаджувати декоративні рослини, створювати садово-паркові композиції. Зараз же ситуація досить кардинально змінилася на краще – людям знадобилася краса», - розповідає засновник «Українських рослин». Нині у господарстві росте понад 400 видів екзотичних декоративних рослин, але колись їх було не більше десяти. На початку дев’яностих, коли громадяни колишнього СРСР освоювали нові професії і починали вчитися новому життю, Петро Попілевич, колишній ювелір, п’ять років провів у Польщі, працюючи на підприємстві, що лише починало займатися озелененням та створенням штучних ландшафтів. «Тепер це одна з найбільших фірм у Європі, - з гордістю каже її колишній працівник. – Тоді, у Польщі, було набагато легше розпочинати цю справу, адже в Європі представники малого та середнього бізнесу досить легко можуть взяти кредит. У нас же з цим існує чимала проблема». Після приїзду в Україну почалося своєрідне сходження до зірок ландшафтного мистецтва – як і слід було чекати, через суто українські, досить специфічні, терна. Та, попри законодавчі та інші негаразди, підприємство «Українські рослини», тоді єдине у своїй галузі на Одещині та одне з небагатьох в Україні, розвивалося і ставало на ноги. «Колись цим займалася держава, зокрема «Зелентрести», потім у цій сфері з’явилася абсолютна порожнеча, а зараз ми наче «лікуємо» цей регіон»,- розповідає Петро Попілевич. Проблем, звичайно, чимало – куди ж без них? Одним з не просто невирішених, а й невирішуваних питань є кадрове забезпечення. Фахівців у галузі декоративного рослинництва та озеленення жоден вітчизняний навчальний заклад не готує – своїх робітників подружжя Попілевичів навчає основам «зеленої азбуки» самотужки, передаючи їм свої знання й уміння. «Але це все одно не те. У тій же Польщі вже років з п’ятдесят готують спеціалістів у галузі ландшафтного дизайну різноманітних профілів, у нас же це питання ще навіть не починає вирішуватися. Від цього потерпають усі, хто займається справою озеленення в Україні, та й сама держава від цього навряд чи виграє»,- каже пан Петро. Та, незважаючи на труднощі, котрі власники «Українських рослин» все ж таки вважають тимчасовими перепонами, вони нізащо б не погодилися облишити своє заняття. І справа зовсім не в доходах – на чомусь іншому їх невтомні, працьовиті руки могли б заробляти куди більше: «Робота творча, вимагає сил і натхнення, але надзвичайно подобається. Про те, щоб змінити рід діяльності, годі й думати, - посміхається очільник підприємства. – Прикипіли». «Результати роботи не можна порівняти ні з якими грішми, - запевняє Петро Попілевич. Але їх, тобто результати, видно не відразу – на це потрібно рік-два. Якщо через цей час ти бачиш, що твою роботу зберегли, не зіпсували, що твої старання не минулися даремно, це ні з чим не порівняне відчуття. Так відбулося, наприклад, з озелененням першого «МакДональдсу» в Одесі. Власники зберегли нашу працю – можете побачити її хоч зараз». Ще Петро Попілевич збирає у своєму господарстві предмети старовини. У його музеї вже зібрано чимало цікавих експонатів: скрині, праски, мисники, вози, глечики, ткацькі верстати, веретена… У кожного з них є своя історія, і їх нинішній дбайливий власник знає про них усе – з якої місцевості України вони примандрували у Нову Дофінівку, для чого служили своїм колишнім господарям, з чого і коли виготовлені. На запитання, про що ж мріє володар «зеленого царства», пан Петро, подумавши, каже: «У мене в оренді є поле, під яким колись були кам’яні шахти. Зараз земля там постійно провалюється, причому метрів на п’ять-шість, не менше. Ми плануємо відновити цей шматок поки що ні для чого непридатної землі і створити там центр реалізації декоративних рослин, великий парк з водоймами, музей української етнографії... Хочеться лишити по собі таку пам’ять. Дасть Бог, все зробимо, тоді й подивитеся». Та понад усе Петро Попілевич мріє, щоб українців поважали у світі, щоб поважали так, як поважають всюди німців чи, скажімо, англійців. І щоб українців перш за все поважали українці. Що можна додати до цих щирих слів майстра парків і ландшафтів? Хіба що загадкові тюльпани, котрі у лютому цвітуть під відкритим небом; ідеальні газони, які ми найчастіше бачимо в іноземних фільмах; камінь, відшліфований часом і поєднаний з червоними краплями барбарису; відреставрований старовинний віз поруч з мініатюрним водоспадом; вічнозелений кущик з довжелезною латинською назвою, біля якого мирно притулилися один до одного камінь, привезений з гарячого кримського пляжу, та камінь з таємничих карпатських гір… Південь і Захід тут об’єднані у єдиному східному ландшафті, створеному українцями. Створеному з неймовірною любов’ю для життя і краси.
