З чого ж усе починалося? А починалося з шестирічного хлопчика Євгена, якого вітчим – сам учасник сільського оркестру – привів до чималого колективу музикантів. Керівник оркестру, чудовий музикант Пилип Славінський, котрий регулярно приїздив до дмитрівських музикантів аж з Одеси, створив потужний колектив, грати в якому було надзвичайно престижно. І маленький барабанщик Женя відразу відчув чималу відповідальність: музичних інструментів було менше, ніж учнів, тож, якщо хтось не вивчав удома урок, то мусив передати своє право грати кращому, а тоді довго чекати, доки дійде черга. Ось так училися музиці – і запал від того ставав ще більшим.
Час, як водиться, збігав непомітно, і з роками Євген став старостою оркестру. А тоді, наприкінці п’ятдесятих, у Дмитрівку приїхала Фортуна. Правда, у дещо незвичному для себе вигляді, але для учасників оркестру це не мало значення, бо Фортуна приїхала не звідки-небудь, а з легендарної тоді школи Столярського. Ех, не було того дня у Дмитрівці керівника музичного колективу Пилипа Славінського! Якби був, невідомо, що б зробив, але б «розвалу» оркестру не допустив – принаймні, так він згодом напівжартома сказав старості: того дня одеські педагоги забрали до себе в школу сімох юних музикантів і Євгена, звичайно, теж. Проте до переможного кінця дійшли не всі: навчальний заклад виявився не з легких. Євген Кашперук був тим, хто школу Столярського закінчив – інакше він і не міг. Після армії, де служив в ансамблі пісні й танцю, Євген працював керівником рідного, Дмитрівського, оркестру, потім – художнім керівником будинку культури. У 1973 році Євген Кашперук став завучем Комінтернівської дитячої музичної школи, а за декілька років очолив її. Директором бути не хотів, але й покинути школу фактично напризволяще не зміг.

Якою ж була доля головного музичного навчального закладу району? – питаю пана Євгена.

Нашу ДМШ заснував молодий випускник Одеського музичного училища імені К. Данькевича Дмитро Бєлов. Це було у 1964 році, і починала школа свою роботу якраз на тому місці, де нині функціонує відбудоване заново приміщення. Тоді в школі навчалося 18 учнів з селища Комінтернівське, були учні і у філіях, але теж небагато. Коли у середині сімдесятих школа переїхала у нове приміщення Будинку творчості, почався її розквіт. Один за одним у нас відкривалися нові відділення, розширювалися існуючі. Коли я прийшов працювати у школу, середній вік наших викладачів складав 19 років, нині ж – понад п’ятдесят…
У середині вісімдесятих наша школа пережила свій «золотий вік»: наші педагоги навчали музиці понад 400 учнів, нам не вистачало місця, і ми добудовували нові приміщення. Тоді ж наші колективи неодноразово ставали переможцями у різноманітних оглядах-конкурсах та фестивалях, зокрема ансамблі баяністів та скрипалів. Починаючи з 1964 року нашу школу закінчили 563 учні, з них понад 100 стали професійними музикантами, багато з них і нині грають в Одеському національному театрі опери і балету, у військових оркестрах тощо. Це – наша гордість.
У школі регулярно відбувалися концерти за участю артистів Одеської філармонії, симфонічного оркестру, народних артистів СРСР, в тому числі і з Москви. І діти слухали ці концерти, затамувавши подих. Якось сам здивувався: перед концертом симфонічного оркестру сів біля виходу, щоб «контролювати» учнів. Протягом півтори години класичної музики жоден (жоден!) навіть не спробував вийти. І геть малі, і старші сиділи, боячись поворухнутися. Є у музики така сила, є, що й не кажіть…

І прийшли дев’яності…

Прийшли… Дев’яності прийшли, а ми пішли. Спочатку в приміщення колишнього райкому партії, тоді – в будівлю, де згодом розмістилася державна податкова інспекція, а згодом – у це приміщення, котре було напіврозвалене. Пішла не лише школа: на ринок, в Одесу, куди-інде пішли наші педагоги. Так пішла наша культура…
Ми працювали, робили ремонти, налагоджували опалення, будували туалети, рвали собі руки і спини. Та що з того…
Приходили керівники, і приходили не раз. Питалися, чому пішла музика і що зробити для культури. Що я їм казав? Казав, що ми прищеплюємо дітям культуру у холодних приміщеннях з обдертими стелями і розваленими підлогами. Учні грали Моцарта і Чайковського, споглядаючи подерті простирадла, які виконували роль стін.

Моцарт у дірявих простирадлах…

Так. Я не вірив у краще, не вірили наші викладачі. А учні… Що ми їм могли сказати?
У 2005 році, на другий день після приходу в Комінтернівський район, до нас прийшла Людмила Прокопечко. Подивилася, послухала, спитала, як культура. Я сказав їй те, що говорив багато разів. Сказав просто так, без ентузіазму і найменшої надії, бо їх у мене вбили задовго до того. Я не вірив, і ніхто з наших педагогів, які лишалися поруч усі ці роки, не вірив. Навіть не сумнівався, що все лишиться так, як є, і школа потихеньку зникне. До того все йшло.
Не люблю когось хвалити, не люблю, коли хвалять владу, зазираючи в очі. Це найчастіше йде від нещирості. Я не буду хвалити Людмилу Прокопечко. Вона просто це зробила, і все. Ніхто в це не вірив, і я не міг подумати, що у нас буде хоча б трохи відремонтована школа. Знаєте, я говорив нашим інвесторам: «Хлопці, для чого нам стільки? Нам би хоч трішки, і вистачило б, ми звикли. Для чого кондиціонер, для чого рідкокристалічний телевізор в актовій залі, для чого нам два туалети? Та й без гарячої води обійдемося – у нас і холодної не було». Я економив, бо так звик. І слава Богу, що Олександр Тюх, Олександр Кононов і Юрій Гречанюк мене не слухали, кажучи: «Ми будуємо не на сьогодні, а на завтра». А наша випускниця і керівник робіт Валентина Степанова говорила: «Все буде добре, Євгене Григоровичу, все буде добре!». А коли зняли дах і майже розвалили приміщення, починаючи ремонт, у мене мало серце не ставало. Думав: а раптом буде так, як завжди бувало, і все це зупиниться на такій стадії?

Мабуть, краще припинити це пригадувати і перейти до чогось такого, від чого не здавлює горло. Наприклад, про плани Комінтернівської ДМШ.

Нині головне завдання нас, педагогів, та учнів, зберегти нашу школу: зберегти цю чудову будівлю і, головне, зберегти духовність, повернути наш рівень викладання, наші успіхи, нашу честь. Ми повинні наповнити нову будівлю новим змістом – я постійно повторюю це колективові.
Плануємо поновити нашу гарну традицію і поводити у школі концерти класичної музики, запрошувати артистів з філармонії, демонструвати дітям, якою має бути справжня музика. Ще обов’язково поновимо концерти, які наші учні та педагоги даватимуть для учнів загальноосвітніх шкіл. Усе це в нас було, і такі традиції слід поновлювати.

Музика вимагає чималих зусиль. Енергійним дітям, очевидно, це дається нелегко?

Взагалі, діти, які ходять до музичної школи, відрізняються від інших дітей. Вони чують музику і ростуть у гармонії з нею. Але самих здібностей не досить. Я завжди був переконаний, що головне для музиканта – дисципліна. Мій досвід показує: якщо у дитини є великі здібності, це не завжди йде їй на користь: спочатку для неї все легко, все вдається з першого разу. Потім починаються складнощі, бо навіть з найбільшими здібностями треба займатися, і займатися дуже багато. Такі діти часто не витримують і кидають навчання.
А якщо чесно, то будь-яку дитину, у котрої є почуття ритму, можна навчити грати дуже й дуже непогано. Слух потім розвивається, але над собою треба працювати. І нездібних дітей не буває, просто у кожного здібності і таланти різні. Батькам же і педагогам треба вчасно розгледіти, у чому цей талант, і розвинути його. У трикутнику «батьки – дитина – педагог» мають працювати всі три сторони. Випаде хтось один – і все, талант загублено. І я, на жаль, знаю немало таких прикладів, коли батьки самі губили великі здібності своїх же дітей. Про це я говорю на кожних батьківських зборах.

Говорячи про дітей, не можна не сказати про їх наставників. Як вирішуєте проблему кадрів?

Як я вже сказав, середній вік педагогів у нас немаленький, і це не в останню чергу зумовлено тією ситуацією, в якій опинилася наша культура ще у дев’яностих роках. Наші педагоги – фахівці з великим досвідом роботи та відповідною освітою. Хотів би відзначити роботу таких учителів Комінтернівської ДМШ, як Степана Скочипця, Алли Богуш, Ольги Кваші. Ось, наприклад, нещодавно ансамбль учнів молодших класів музичної школи під керівництвом Ольги Кваші було визнано одним з кращих в обласному конкурсі, а минулого року наш ансамбль сопілкарів отримав почесну грамоту за найкращий виступ на дитячому обласному фестивалі учнів молодших класів ДМШ «Струмочки». І зовсім нещодавно учень Алли Богуш Євген Шашніцан став призером обласного фестивалю піаністів. Так що напрацювання є, але попереду ще багато роботи.
Надзвичайно приємно говорити про те, що цього навчального року до нас прийшли дві молоді спеціалістки – Ольга Кутіщева та Наталія Владиченко. З’явилися вони у нас завдяки тому, що у райцентрі є гуртожиток для молодих спеціалістів, де вони тепер живуть. Так що у школу приходять молоді, освічені кадри, і дай їм, Боже, успіхів.
Усього в Комінтернівській ДМШ, разом з філіями у Петрівці, Визирці, Кіровому, Олександрівці та Красносілці, працюють 21 педагог. У школі навчаються 163 учнів, сподіваємося, що тепер їх кількість зростатиме.

Як говорив письменник Жан Поль, «музика – це поезія повітря». Тож будемо вірити, що це повітря ніколи не вивітриться з Комінтернівської ДМШ і з душ її педагогів та вихованців, і що «Місячна соната» уже ніколи не звучатиме в обдертих стінах. Хай щастить вам, жерці Музики!

Євгенія ГЕНОВА.