Діти, як водиться, пустували. То одне, то інше, то десяте, - все щось було не так: то на обід не хочеться їсти перше, то іграшки ніяк не можуть скластися самостійно, то іще щось. Одного «вередливого» дня, взявши малюків за руки, вона повела їх до найближчого дитбудинку – на екскурсію. З вихованцями познайомилися перед входом – вони саме поверталися з якоїсь поїздки і виходили з невеличкого автобуса. Багато хто плакав, бо вперше сів у транспорт, інші дивилися на світ з-під насуплених бровенят. Малі «екскурсанти» притихли, з-за мами роздивляючись «дитбудинківських». А потім одна маленька дівчинка підбігла до їхньої мами і вчепилася у її руку з усіх сил: «Ти – моя мама? Забери мене додому!». Вона на все життя запам’ятає худу, блідо-прозору з синіми венами ручку , яка судомно стискала її руку. Йшов 1989 рік…

Майбутнє з каналізації

У 2001 році Алла та Олександр Шумейки познайомилися з представництвом християнської місії, котра займалася влаштуванням безпритульних дітей та поліпшенням їх долі, маючи чималий досвід такої роботи у країнах Західної Європи та Канаді. Тоді ж і надійшла пропозиція допомогти таким дітям, від якої вони не змогли відмовитися. Представники місії знаходили маленьких гаврошів на вулиці, у каналізаційних мережах, на ринках, – всюди, де українське «майбутнє» знаходило свій тимчасовий притулок. Дітей, котрі потрапляли до Шумейків, було важко назвати зразковими: органічну та неорганічну хімію вони знали не за підручниками, і свої «університети» закінчували не за партами. Клей і поліетиленові пакети, шприци і чортзна які сполуки у них, бійки і алкоголь, цигарки і паразити у всіх закапелках брудного, подертого одягу, - все це і ще багато чого іншого були їхнім життєвим досвідом. «Дехто з дітей не мав звички знімати кросівки перед сном – так і засинали у взутті, адже там, де вони жили раніше, зберегти свою єдину пару сяких-таких черевиків можна було лише у такий спосіб», – згадує пані Алла. А хтось місяцями спав, поклавши під себе весь свій одяг. Хтось ніяк не міг звикнути до того, що їжі є скільки завгодно, а хтось не бажав заводити дружбу з милом. Через усе це вони проходили разом, поступово долаючи дитячі страхи і вуличні звички, лікуючи хронічні хвороби і навчаючись любити, адже, як відомо, діти, котрих не люблять, ніколи не навчаться любити. «Вони надзвичайно сильно потребують нашої любові, причому незалежно від віку, – розповідає пан Олександр. – Колись вони не отримали материнської ласки і батьківського піклування, тож тепер надолужують втрачене».
Це зараз у Шумейків уже налагоджено побут та вирішено чимало матеріальних проблем, а тоді, у невеличкому помешканні під Одесою, з невисокими зарплатами та цілою купою дітей, було непросто. На велику сім’ю прали по черзі: спочатку мама, потім, коли на руках з’являлися величезні водяні пухирі, до ванни йшла старша донька, котра вже мала свою сім’ю і дитину, а коли й її руки не витримували, прати йшов тато. І так – з дня в день. Коли у дім принесли чотиримісячного Микитку, для ще одного ліжечка місця не було, і він спав у картонній коробці з-під бананів – його так і назвали «банановим хлопчиком». Його забрали у п’яного батька просто на вулиці, коли той намагався нагодувати його несвіжим молоком з пивної пляшки: сина, котрий перебував у страшенно занедбаному стані, той віддав без особливих вагань. До того, між іншим, у родину Шумейків прибула його старша сестра, вона й допомогла знайти малого.
«Сусіди нарікали, дивлячись на нашу сім’ю, – каже пані Алла. – Питали, навіщо це нам, навіщо стільки чужих дітей, їх проблеми і хвороби, більшість з яких були, до того ж, заразними, а їх назви – неприйнятними для витонченого вуха. Багатьом людям було незрозуміло, що ці діти нам не чужі, вони наші, вони живуть поруч з нами, але ніби в іншому вимірі, у якомусь паралельному світі, до якого благополучним людям часто немає діла. Ми ж не могли лишити маленьких наодинці з клеєм – так уже вийшло». До речі, багатьох з маленьких безпритульників вдалося повернути у родину після розмови з батьками та підлітками, котрі ніяк не могли порозумітися, І чимало тих, кого колись врятували Шумейки, і зараз живуть разом з батьками.

Золоті діти

За декілька років християнська благодійна місія придбала родині Шумейків будинок у Фонтанці, де вони мешкають і зараз. Сьогодні у їхньому дитячому будинку сімейного типу виховуються Вова і Костя, Маша і Ганна, Віка і Сергій, Женя і Ліда, Наталка і Сергій та Олександра, котра, будучи рідною Аллі й Олександрові «по крові», анітрохи не нарікає на те, що батьки подарували їй ще дев’ятьох прийомних братиків і сестричок.
Про їх минуле можна говорити довго, але тут не зациклюються на проблемах: їх долають. «Не завжди буває просто, бо у кожного – свій характер, свій вік, своє минуле і уявлення про життя. – каже пан Олександр. – Всі вони – особистості, і підхід до їхнього виховання має бути індивідуальний. Ми ж навчаємо їх любові, довірі, привчаємо допомагати один одному і бути дружною сім’єю. Все інше приходить з часом». «У нас – золоті діти, - додає пані Алла. – Багато хто з них «до нас» ніколи не ходив до школи, у перший клас ішли в десять років, а то й пізніше. А вже після закінчення другого приносили додому похвальні листи. Хіба це – не предмет нашої спільної гордості? Коли я заходжу до школи, вчителі мені посміхаються і хвалять наших дітей, кажучи, що вони – одні з найкращих учнів. Хіба заради цього не варто жити?».
Володя живе у Шумейків найдовше, зараз навчається в Одеському автодорожньому технікумі, допомагає родині. Він – чудовий спортсмен, і в будинку є солідна колекція його грамот і спортивних нагород. Маша – природжена художниця, активна відвідувачка ізостудії, а деякі її картини навіть прикрашають оселі громадян Канади – місіонери із задоволенням придбали декілька її робіт. Її мрія – стати модельєром, перші ж покази оригінального одягу відбуваються вдома. Її сестра Ганна багато читає, займається музикою і мріє бути журналістом. І схоже, що свого вона таки досягне. Віка – майстер поробок, колажів та аплікацій, котрими може здивувати навіть домашніх, що вже звикли до її вигадливих витворів: макраме, оригінальних листівок, стінгазет. Вона – переможець районних та обласних шкільних змагань з прикладного та декоративного мистецтва. Костя – це сімейна гордість і взірець мужності. За своє життя хлопець переніс уже сім складних операцій, І його витривалості можуть позаздрити дорослі. А ще він любить готувати: рецепти для нього приносять звідусіль. Ще б пак: потім витвори його рук з’їдаються з подвійним апетитом. Всі хлопці захоплюються комп’ютером, технікою, допомагають батькові по господарству і виховують молодших. Наприклад, Сергій, Ліда та Наталка – рідні, але віднайшли один одного не так давно. «Мене вразило, з якою теплотою вони ставляться один до одного, якими міцними є їхні почуття, – каже пані Алла. Ліда – майбутній педагог, вона навчає молодшу Наталку читати, писати, рахувати, а Сергій їй у всьому допомагає».
… Ввечері вся родина збирається разом і обговорює прожитий день, проблеми і досягнення, програші і перемоги, плани і мрії кожного. Тут уміють чути один одного, уміють допомогти, не принизивши, уміють поділитися досвідом і застерегти, уміють співчувати і навчити. Тут не вміють лише одного – не любити. «У вас є лише ваші рідні, близькі, друзі, за яких ви повинні триматися все життя. Це – найголовніше», – кажуть їм Алла та Олександр. І вони тримаються разом, розуміючи, що гуртом можна подолати і перемогти все: зраду, безнадійність, іноді непотрібність, здавалося б, найріднішим людям, вуличні звички і наркотики, недовіру і слабкість, хвороби і розгубленість. У них є сім’я – справжня і назавжди. І, за словами їхніх батьків-вихователів, ця сім’я у найближчому майбутньому розшириться – за це виступають усі члени родини. А значить, комусь уже не доведеться спати взутим, поклавши одяг під голову, і боротися з негараздами сам-на-сам. Хай щастить тобі, родино!

Євгенія ГЕНОВА.